Стаття 189 Кримінального кодексу України, яка стосується вимагання, — це одна з тих норм, що завжди викликає в мене, як адвоката, особливий інтерес. Вимагання визначається як вимога передати майно чи права на нього з погрозою насильства, розголосу компромату чи іншого тиску. Суть у тому, що це злочин, який балансує між фізичною загрозою та психологічним пресингом, і саме це робить його унікальним. Наприклад, уявіть собі ситуацію: хтось погрожує бізнесмену оприлюднити його особисті фото, якщо той не заплатить. Це не просто грабіж із ножем у темному провулку — тут є хитрість, планування, умисел. Від традиційних злочинів, як-от розбій, вимагання відрізняється тим, що жертва сама «добровільно» віддає майно, але під примусом. Захист у таких справах — це не лише робота з доказами, а й розкриття мотивів: чи була погроза реальною, чи це лише слова? Я завжди кажу: адвокат тут — як детектив, що шукає правду за фасадом звинувачень.
Тепер порівняймо фокус захисту за статтею 189 із іншими справами. Якщо у крадіжці ми шукаємо алібі, а в шахрайстві — відсутність умислу, то у вимаганні ключове — довести, що погроза не мала реального підґрунтя чи була неправильно витлумачена. Покарання тут суворе — від 3 до 12 років залежно від тяжкості, а якщо є організована група, то й більше. Приклад із життя: одного разу до мене звернувся чоловік, якого звинуватили у вимаганні через те, що він у гніві сказав колезі: «Повернеш борг, або пожалкуєш». Прокурор трактував це як погрозу, але ми довели, що це був емоційний сплеск, а не план із насильством. Захист змістив акцент із «злочинного наміру» на «людський фактор», і вирок став м’якшим. Тут потрібні не лише юридичні знання, а й уміння показати, що не кожна груба фраза — це кримінал.
На Заході адвокатура підходить до подібних статей із ширшим поглядом. У США, наприклад, вимагання (extortion) часто аналізують через призму психологічного тиску: чи здатна була погроза реально змусити жертву підкоритися? Там адвокати нерідко залучають експертів, щоб довести, що слова обвинуваченого були лише блефом, а не серйозним наміром. У Великобританії захист може спиратися на «reasonable person test» — чи сприйняла б розумна людина таку погрозу як реальну. В Україні ми поки менш схильні до таких тонкощів, але я бачу прогрес: дедалі частіше адвокати звертають увагу на контекст, а не лише на букву закону. Наприклад, у справах про вимагання «боргів» ми починаємо показувати, що це був тиск у відповідь на обман із боку «жертви». Західний підхід учить нас: важливо не лише що сказали, а й як це сприйняли — і це відкриває двері до справедливішого захисту.
Ключові постаті, які вплинули на таке бачення, — це юристи, що наголошували на людському вимірі злочину. У світі я б згадав американського адвоката Алана Дершовіца, який у своїх справах часто доводив, що закон має враховувати наміри, а не лише дії. В Україні таких гучних імен поки немає, але кожен адвокат, який у суді показує, що вимагання — це не завжди «рекетир із 90-х», а інколи просто конфлікт, що вийшов із-під контролю, уже творить зміни. Я вірю, що популяризація такого підходу залежить від нас: коли ми переконуємо суддів дивитися глибше, ми робимо систему гнучкішою. І сайт Ігоря Ейсмонта (https://advokat-eismont.com/, телефон: (067) 183-76-55) міг би стати платформою, де люди бачать, що захист за статтею 189 — це не лише про закон, а й про розуміння обставин.
Як це застосовується в нашій практиці? Уявіть: до мене приходить клієнт, якого звинувачують у вимаганні через SMS із погрозами. Перше, що я роблю, — беру ці повідомлення й аналізую: чи є в них конкретика, чи це просто «лякалки»? Потім шукаю свідків, які можуть підтвердити контекст: можливо, це була сварка, а не злочинний план. Ключ до успіху — швидкість: одразу оскаржуємо арешт майна, подаємо клопотання про психологічну експертизу погроз, фіксуємо переписку чи дзвінки. Якщо я захищаю потерпілого, то швидко збираю докази тиску — записи, скриншоти, показання свідків — і йду до слідчого. Традиційний захист часто чекає на помилки слідства, але я вважаю, що активність краща. Одного разу ми за тиждень довели, що «вимагання» було просто спробою повернути вкрадене, і справу перекваліфікували. Швидкість і деталі — наші союзники.
Значення такого підходу величезне, і я бачу в ньому майбутнє адвокатури. Довгостроково це може зробити покарання за статтею 189 більш справедливим: карати справжніх рекетирів, але не ламати життя тим, хто просто погарячкував у сварці. Персоналізація захисту — коли ми враховуємо, чи була погроза реальною, чи це лише емоції, — допомагає уникнути «конвеєра вироків». Уявіть: через 5-10 років судді частіше відрізнятимуть серйозний тиск від побутового конфлікту, якщо ми, адвокати, навчимося це показувати. Це не про виправдання злочинів, а про точність правосуддя. Для клієнтів Ігоря Ейсмонта це означає шанс на захист, який бачить людину за статтею, — чи то обвинуваченого, чи потерпілого. І я вірю, що з таким підходом ми зробимо закон не лише суворим, а й мудрим.
