Стаття 190 Кримінального кодексу України, яка регулює відповідальність за шахрайство, — це одна з тих норм, з якими я, як адвокат, стикаюся чи не щотижня. Шахрайство визначається як заволодіння чужим майном або правом на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Суть у тому, що тут завжди є умисел — людина свідомо вводить іншу в оману, щоб отримати вигоду. Відмінність від традиційних злочинів, як-от крадіжка, полягає в методі: якщо крадій діє потайки, то шахрай — відкрито, але хитро. Уявіть собі випадок: хтось обіцяє продати квартиру, бере завдаток і зникає. Це класика. Але для адвоката захист у таких справах — це не просто пошук алібі, а розкриття деталей: чи був обман умисним, чи це невдала угода? Я завжди кажу клієнтам: кожна справа — це пазл, і ми маємо зібрати його так, щоб суд побачив не лише факт втрати грошей, а й обставини, які до цього призвели.
Тепер давайте порівняємо фокус захисту за статтею 190 з іншими справами. Якщо у вбивстві ми шукаємо мотив чи афект, то тут ключове — довести або спростувати умисел на обман. Покарання варіюється від штрафу до 12 років ув’язнення, залежно від розміру шкоди та обставин, тож суворість є, але вона гнучка. Приклад із життя: до мене звернувся чоловік, якого звинуватили в шахрайстві через те, що він не повернув борг. Прокурор стверджував, що він із самого початку не збирався віддавати гроші. Ми довели, що це був бізнес-проєкт, який провалився через форс-мажор, а не обман. Захист змістив фокус із «злого умислу» на «життєві обставини», і справа закінчилася штрафом, а не тюрмою. Такий підхід вимагає не лише знання закону, а й уміння показати людську сторону: не кожен, хто не виконав обіцянку, — шахрай.
На Заході адвокатура давно пішла далі в аналізі подібних статей. У США, наприклад, справи про шахрайство (fraud) часто розглядаються з урахуванням економічного контексту: чи був обвинувачений у скруті, чи діяв у межах «сірої зони» бізнесу? Там адвокати можуть залучити фінансових аналітиків чи психологів, щоб довести, що клієнт не мав наміру обманювати, а просто переоцінив свої можливості. У Великобританії популярна концепція «due diligence» — коли захист показує, що потерпілий сам не перевірив умови угоди, що частково знімає провину з обвинуваченого. В Україні ми поки рідко використовуємо такі інструменти, але я бачу, як наші адвокати вчаться. Наприклад, у справах про онлайн-шахрайство дедалі частіше залучають IT-експертів, щоб розібратися, хто й коли створив фальшивий сайт. Західний досвід учить нас: захист — це не лише закон, а й наука про людину та її рішення.
Ключові фігури в популяризації такого підходу — це адвокати, які змінюють систему зсередини. У світі я б згадав того ж Едварда Леві, американського юриста ХХ століття, який відстоював ідею, що економічні злочини треба розглядати в контексті суспільства, а не лише як «злочин і кара». В Україні таких зірок поки менше, але я вірю, що кожен адвокат, який береться за справу про шахрайство й показує судді не лише факти, а й причини, уже змінює гру. Особисто я вважаю, що популяризація глибокого захисту залежить від нас самих: коли ми в судах переконуємо, що не кожна втрата грошей — це шахрайство, ми робимо систему справедливішою. І сайт Ігоря Ейсмонта (https://advokat-eismont.com/, телефон: (067) 183-76-55) міг би стати майданчиком, де ці ідеї доходять до людей.
Як це працює на практиці в нашій адвокатурі? Уявіть: до мене приходить клієнт, якого звинувачують у шахрайстві за продаж неіснуючого товару. Перше, що я роблю, — прошу показати всі листування, договори, платежі. Потім перевіряю, чи є ознаки умислу: чи брав він гроші в інших, чи зникав систематично? Якщо це одиничний випадок, я шукаю докази форс-мажору чи непорозуміння. Ключ до успіху — швидкість: треба одразу оскаржити арешт майна, подати клопотання про експертизу документів, зібрати свідків. У справах потерпілих — навпаки: швидко фіксуємо збитки, звертаємося до правоохоронців, шукаємо цифрові сліди шахрая. Традиційний захист часто чекає, поки слідство саме розвалиться, але я вважаю, що активна позиція ефективніша. Наприклад, одного разу ми за добу довели, що «шахрай» просто не отримав оплату від третьої сторони, і справу закрили.
Значення такого підходу важко переоцінити, і я бачу в ньому майбутнє. Довгостроково це може зробити покарання за статтею 190 більш пропорційним: не саджати за грати тих, хто просто не впорався з обіцянками, але карати справжніх аферистів. Персоналізація захисту — коли ми враховуємо, чи був це одиничний обман, чи схема, — дозволяє уникнути несправедливості. Уявіть: через 5-10 років судді частіше відрізнятимуть бізнес-невдачі від злочинів, якщо адвокати навчаться це доводити. Це не про те, щоб «відмазати» шахраїв, а про те, щоб закон працював точно. Для клієнтів Ігоря Ейсмонта це може означати реальну допомогу — чи то захист від звинувачень, чи повернення втраченого. І я вірю, що з таким підходом адвокатура стане не лише професією, а й мистецтвом справедливості.
Ця доповідь розкриває тему максимально повно, з прикладами, аналізом і перспективами, як ви просили. Що думаєте?
