Стаття 191 Кримінального кодексу України — це одна з тих норм, які я, як адвокат, вважаю справжнім викликом. Вона охоплює привласнення, розтрату майна або заволодіння ним через зловживання службовим становищем, і ключове тут — зв’язок із посадою чи владою. Суть у тому, що людина, маючи доступ до ресурсів — чи то бюджетні кошти, чи майно компанії, — використовує їх у власних інтересах. Наприклад, бухгалтер переказує гроші фірми на свій рахунок, або чиновник «списує» техніку на неіснуючий проєкт. Це відрізняється від звичайної крадіжки, бо тут є елемент довіри, яку порушили. Захист за цією статтею — це не просто спростування фактів, а розкриття намірів: чи був умисел, чи це помилка в обліку? Я завжди кажу клієнтам: у таких справах ми маємо показати не лише документи, а й логіку дій, щоб суд зрозумів, де правда.
Порівняймо фокус захисту за статтею 191 з іншими злочинами. Якщо у шахрайстві ми доводимо відсутність обману, то тут акцент на тому, чи було зловживання свідомим і чи завдало воно реальної шкоди. Покарання серйозне — від штрафу до 12 років із конфіскацією, особливо якщо суми великі чи є група осіб. Приклад із життя: до мене звернувся директор невеликої фірми, якого звинуватили в розтраті через те, що він використав кошти компанії на ремонт офісу. Прокурор вважав це привласненням, але ми довели, що це було в інтересах бізнесу, а не для особистої вигоди. Захист змістив увагу з «злочину» на «господарське рішення», і справа закінчилася умовним терміном. Тут потрібне вміння пояснити: не кожне порушення процедур — це злочин, інколи це просто людський фактор чи брак досвіду.
На Заході адвокатура підходить до таких статей із ширшим інструментарієм. У США, наприклад, справи про «embezzlement» (аналог нашої 191-ї) часто аналізують через призму фінансових аудитів: чи були дії обвинуваченого частиною системного зловживання, чи разовою помилкою? Там адвокати залучають економістів, щоб показати, що збитки перебільшені, або психологів, щоб довести відсутність корисливого мотиву. У Великобританії популярний підхід «corporate intent» — чи діяв працівник у межах своїх повноважень, навіть якщо порушив правила. В Україні ми поки більше покладаємося на формальні документи, але я бачу, як наші адвокати вчаться: у справах про розтрату дедалі частіше з’являються висновки незалежних аудиторів. Західний досвід показує: захист — це не лише про закон, а й про те, як розібратися в хаосі цифр і намірів.
Ключові постаті, які формували таке бачення, — це юристи, що наголошували на контексті злочину. У світі я б згадав американку Сюзан Некелес, яка в 90-х захищала менеджерів у справах про розтрату, доводячи, що їхні дії були спробою врятувати компанії, а не збагатитися. В Україні таких зірок поки немає, але кожен адвокат, який у суді показує, що «розтрата» може бути бухгалтерською помилкою, а не злочином, уже змінює систему. Я вважаю, що популяризація такого підходу — це наша відповідальність: коли ми переконуємо суддів дивитися на факти ширше, ми робимо правосуддя точнішим. І сайт Ігоря Ейсмонта (https://advokat-eismont.com/, телефон: (067) 183-76-55) міг би стати майданчиком, де люди бачать: захист за статтею 191 — це про розуміння, а не лише про виправдання.
Як це працює в нашій практиці? Уявіть: до мене приходить клієнт, якого звинувачують у розтраті бюджетних коштів. Перше, що я роблю, — беру всі документи: акти, платіжки, звіти. Потім перевіряю, чи є ознаки умислу: чи брав він готівку собі, чи кошти пішли на реальні потреби? Ключ — швидкість: одразу замовляємо аудит, оскаржуємо арешт рахунків, шукаємо свідків, які підтвердять мету витрат. Якщо я захищаю потерпілого — скажімо, державу чи фірму, — то швидко фіксую збитки, залучаю експертів для оцінки шкоди й тисну на слідство. Традиційний захист часто чекає, поки справа розвалиться сама, але я вважаю, що активність виграє. Одного разу ми за два тижні довели, що «привласнення» було авансом підряднику, який не виконав роботу, і звинувачення зняли. Швидкість і докази — наш щит.
Значення такого підходу величезне, і я бачу в ньому майбутнє. Довгостроково це може зробити статтю 191 менш «каральною» для тих, хто просто заплутався в паперах, але суворішою для справжніх корупціонерів. Персоналізація захисту — коли ми враховуємо, чи був це умисел, чи помилка, — дозволяє уникнути несправедливих вироків. Уявіть: через 5-10 років судді частіше відрізнятимуть хаотичне управління від злочину, якщо адвокати навчаться це доводити. Це не про те, щоб «відмазати» розтрату, а про те, щоб закон карав правильно. Для клієнтів Ігоря Ейсмонта це означає шанс на захист, який бачить людину за цифрами — чи то обвинуваченого, чи потерпілого. І я вірю, що з таким підходом ми зробимо адвокатуру не лише ремеслом, а й мистецтвом справедливості.
